…Вона тримала обома руками кружку і робила часті великі ковтки. Марина розглядала її кілька секунд. Великі очі, красиві, лайтовий макіяж як і минулого разу, намагається виглядати розслабленою, але звичайно, що ні.
Волосся розпущене, охопило щоки з двох боків, рукава пухнастої водолазки натягнуті аж до середини пальців, кружку тримає між собою і екраном. Ну, ок…
— Не дарма привіз тобі. Он дивись, — він розсипав перед нею дари. — Старший руг жінку свою вміє поважити. Чаші тут, золоті ложки, каміння. Але є найкращий. Сестра твого роду передала тобі його. Очі закрий і повернись, давай хутко, повішу на тебе.
Сплетіння незліченних сонячних рук огорнуло її шию, на мить навколо здійнялася невидима потужна хвиля…
Смотрит на меня и, наверное, видит отчаяние в моих глазах. Вылазит из машины, мягко забирает у меня ключ, достает батарейку и тянется к моим волосам!
Я говорю, мол, что это у вас на уме, любезный…
Сидять один від одного на відстані ліктя, кожен із ноутом. Хтось у зумі англійською, хтось кодить, деякі без буків із телефонів якісь питання вирішують, загалом, народ весь зайнятий. Сиджу, наприклад, а зліва чоловік пише код, і періодично підвисає, поки у нього там процеси відбуваються. У нього процеси, а йому нудно, ось він до сусідів і загляда, добре, все як на долоні…
Шукаючи в напівтемній гардеробній пакувальний папір ще з минулого року, Крістіна подумала, що весь цей рік – самі виклики. І це вже навіть не про війну, бо зміни, які «прилетіли», у Крістіни в нормальні часи мали право трапитися тільки за ретельним плануванням. Ну, нічо…
Люди тут не гуляли, лиш іноді з одного узбіччя на інше поспішали зухвалі білки. Легковички, помічаючи їх, перелякано сигналили.
Зупинялися зрідка, хіба щоб сфоткати сонце крізь крони сосен і принагідно перевірити навігатор.
— Тут жахливий зв’язок, ми точно повернули, куди слід?
— Так, просто не ловить сигнал. Проїдемо ліс, і буде норм.
Такі теж були особливими. Ночами ліс нашіптував їй свої казки…
Забулькотів чайник, сердито, натужно.
Різкий дзвінок телефону, що висів у неї на грудях, знов розірвав думки і захолодив серце. Зсередини затовкло.
– Надія Кравець?
– Так.
…И ничего не просила. Прощала рассыпанные карандаши и чай, разлитый на ее рисунки, делилась ручками, помогала таскать книжки и давала свою расческу.
После еды делали домашку. Читать она не любила, а слушать – да.
– Буквы пляшут, – улыбалась она…
В какой-то момент бессознательное словно решило устроить разбор завалов на чердаке и бессовестно выбросило прямо под парадный вход, на самый белый свет целый ворох винтажного барахла. Оно было так разнообразно, что это поначалу ошеломило.
Этот пост не про то, как плохо в школах, даже частных, даже альтернативных. Это про наблюдение, про то, что в нормальных условиях намерения детей – всегда хорошие. Про то, что темпы развития – у каждого свои. И ребенок всегда показывает нам, что для него лучше.