Коннемара, що розкинулася на пагорбах у протилежній частині острова, покликала її до себе, випадково впавши на підлогу рекламною брошюрою. Скелі Мохера на фото поряд зловтішно німували про самогубців і божевільний вітер, що рве з гір униз. На скелі не можна, про них вона знала.
Я вирішила перекласти уривок про діалоги, бо зараз працюю над оповіданням, що складається переважно з них. Така форма викладу насправді питання смаку. Але, на мою думку, саме діалог є найживішою та найцікавішою формою передачі багатьох аспектів конфлікту в сюжетній лінії. Він може як витягнути затягнуту сцену, так і вщент знищити непогану єкспозицію.
Wonderbook ємно і точно розкриває основні моменти, які слід взяти до уваги особливо письменникам-початківцям.
А іноді, між нами, і тим, хто вже вважає себе зубрами пера.
— Голова знову болить, — сказала, дивлячись на чоловіка. Він підвів голову, позіхнув і попрямував було до глечика з водою, але Саша була ближче.
— Дякую, Гош, я впораюся, — лила воду тоненьким струмком. Він падав у склянку мелодійно, по-музикальному рівно.
За вікном завила сирена, розбиваючи гармонію…
Відео, якщо точніше. Ми з міджорні добре спрацювалися! 💃🍷 Насправді, я хотіла зробити смачно. Щоб слухати і дивитися, і щоб було гармонійно.
Іноді мені трапляються українські книги, які неможливо читати.
Ідея прекрасна, обкладинка мімімішна, сюжет вабить… А читати нестерпно. Це коли хтось особливо тямущий десь там вирішив, що до друку потрібно пускати книги з найневживанішими словами (а ще краще – дикими сільськими архаїзмами), і ніяк інакше.
Смотрит на меня и, наверное, видит отчаяние в моих глазах. Вылазит из машины, мягко забирает у меня ключ, достает батарейку и тянется к моим волосам!
Я говорю, мол, что это у вас на уме, любезный…
Сидять один від одного на відстані ліктя, кожен із ноутом. Хтось у зумі англійською, хтось кодить, деякі без буків із телефонів якісь питання вирішують, загалом, народ весь зайнятий. Сиджу, наприклад, а зліва чоловік пише код, і періодично підвисає, поки у нього там процеси відбуваються. У нього процеси, а йому нудно, ось він до сусідів і загляда, добре, все як на долоні…
Шукаючи в напівтемній гардеробній пакувальний папір ще з минулого року, Крістіна подумала, що весь цей рік – самі виклики. І це вже навіть не про війну, бо зміни, які «прилетіли», у Крістіни в нормальні часи мали право трапитися тільки за ретельним плануванням. Ну, нічо…
Люди тут не гуляли, лиш іноді з одного узбіччя на інше поспішали зухвалі білки. Легковички, помічаючи їх, перелякано сигналили.
Зупинялися зрідка, хіба щоб сфоткати сонце крізь крони сосен і принагідно перевірити навігатор.
— Тут жахливий зв’язок, ми точно повернули, куди слід?
— Так, просто не ловить сигнал. Проїдемо ліс, і буде норм.
Такі теж були особливими. Ночами ліс нашіптував їй свої казки…
Забулькотів чайник, сердито, натужно.
Різкий дзвінок телефону, що висів у неї на грудях, знов розірвав думки і захолодив серце. Зсередини затовкло.
– Надія Кравець?
– Так.