Це місце було особливим. Між містом та передмістям лісосмуга розкинулася на кілометри, кущаста, первісна. Із весняним ранковим сонцем скрапували з листя нічні роси. Краплі веселилися, намагаючись втекти від вітерцю, а падаючи — розліталися іскрами і ховалися у високій траві. Кривувата двосмуга з’єднувала міську метушню і сільську неквапливість. Вона спостерігала, як проїздять сюди-туди невгамовні легковички. Люди тут не гуляли, лиш іноді з одного узбіччя на інше поспішали зухвалі білки. Легковички, помічаючи їх, перелякано сигналили.
Зупинялися зрідка, хіба щоб сфоткати сонце крізь крони сосен і принагідно перевірити навігатор.
— Тут жахливий зв’язок, ми точно повернули, куди слід?
— Так, просто не ловить сигнал. Проїдемо ліс, і буде норм.
Такі теж були особливими. Ночами ліс нашіптував їй свої казки, і вона вірила, що доріг нескінченно багато, кожен рано чи пізно знаходить свою.
Одного разу влітку з’явилися екскаватори. З глухим буркотінням вони розбили на друзки щербате покриття вузької дороги, розсунули узбіччя. Вона мало не обурилася, але ліс спостерігав спокійно, з інтересом. Приспіли камази з кузовами, що пашіли жаром. Неповороткі катки несподівано ніжно укутали, укатали поверхню грубим шаром асфальту. Вистигаючи, дорога пахла, наче свіжий пиріжок. Запах п’янив багаторічні дерева, і вони схиляли до неї своє гілля. Тепер вона була рівною, гладкою. Машин після цього відчутно побільшало.
Багато разів вона бачила сніг. По краях смуг він швидко перетворювався на сіруваті брудні купки, зате у гущавині був недоторканим і чистим, і білосніжні лапаті ворохи легко спурхували з гілок під крилами горобців та синиць.
Тієї зими повітря було сире. Важкі сніжинки падали рідко, танули похмуро, не встигаючи подарувати лісу свій кришталевий блиск. Сосни мовчали, загубивши свої історії, вгризаючись корінням якнайглибше, хоча ніколи не бачили лісорубів.
Вперше земля здригнулася у передранковий час. Снігу не було, лише тонка паморозь обплела замерзлу зів’ялу траву, а дерева витягнулися, наче струни, і застигли.
Нерівномірний гуркіт наростав. Наче здоровезний вернигора, охоплений сліпою ненавистю, розкидав навсібіч кам’яні брили. Сусідньою трасою на чотири смуги повз ліс простяглася нескінченна колія машин, їх підганяли жах і біль. Їх особливий шлях вистелився геть.
Вітри, солоні від сліз, несли з собою шматки гарива.
Колона поступово зійшла, а гуркіт не вщухав, удари стрясали з усіх боків.
Потім прийшло зло.
Важкі гусениці танків і бойових машин масивно вповзли на новеньку дорогу. Вони видихали злість і пітьму. Дорога прогиналася під їхньою вагою, скрипіла і тріщала. Вила, коли було несила терпіти. У ліса була своя битва – чужаки лізли пробоєм, ламали і калічили живе, лишаючи по собі мертве і пусте.
«Тримайся», — шепотів їй ліс надламано.
І вона трималася. Адже варто було з’явитися хоч невеликій розколині, і дорогу розкришать і попілом розвіють над лісом.
Зима ніколи не була такою довгою. Сирени плакали голосами тисячі матерів, і повітря горіло від люті. Гострі уламки хаосу вкрили землю, дорогу, скрижанілі сльози небес.
Дні і ночі змерзлися в одне.
Весна боялася ступити в ліс. Коли здавалося, що сил більше немає, серед виття, рокоту і нестерпної тяжкості, дорозі, що заколисувала свої випнуті смуги, примарилися раптом казки лісу, сильні, вічні. Ліс ніби згадував їх крізь павутиння в’язкого диму. Про єдність, про коріння і клани, про вітри мандрів і особливі дороги. І тут…
«І я?»
«Так, — прошепотіли втомлені сосни, — І ти».
Вона трималася з новими силами.
І одного разу час настав. Хижі чужинські гусениці змінилися іншими, обережними, сповненими відчайдушної надії.
Своїми.
«Нарешті», — зашуміли сосни, заспівали сойки.
«Нарешті», — зітхнула дорога. Їй було досі важко, але тепер це неважливо!
Вона точно витримає.
***
— Тату, ти чуєш?
— Так, зай. Це дорога співає.
— Хіба дороги співають?
— Не всі. Тільки особливі.
— А про що?
— Про свободу, синку, вони співають про свободу.
І дорога співала голосніше. Для кожної машини. А сосни похитувалися в такт.
Залишити відповідь