Починається ця вся історія ще на Різдво…
ні, на Миколая! О! На Миколая, в точку!
Підступний мужик МОЇМИ РУКАМИ притягує в дім під подушки дітям нудотні мілки, пальмові рошени і ведмежуйки, що застрягають у зубах. Жаліслива бабуся з Німеччини надіслала десять кіло закордонного цукру, закамуфльованого під вафлі, яйця, шоколадні плитки, плиточки і плитулечки…
Іноді в такі моменти вона згадувала, як довго вони йшли до цього. Вона, що не знає себе, затиснута й самотня. І він, що шукає наосліп, не справляється зі своєю силою, надто хаотичною, щоб їй можна було дати волю.
І все ж таки, в настрій треба входити поступово…
Від Селени прийшло в особистий чат:
“No jodas. Cuídate. 😘»
І в загальний, з перекладом:
“Починаймо, доки всі не сконали”
Іноді мені трапляються українські книги, які неможливо читати.
Ідея прекрасна, обкладинка мімімішна, сюжет вабить… А читати нестерпно. Це коли хтось особливо тямущий десь там вирішив, що до друку потрібно пускати книги з найневживанішими словами (а ще краще – дикими сільськими архаїзмами), і ніяк інакше.
Сидять один від одного на відстані ліктя, кожен із ноутом. Хтось у зумі англійською, хтось кодить, деякі без буків із телефонів якісь питання вирішують, загалом, народ весь зайнятий. Сиджу, наприклад, а зліва чоловік пише код, і періодично підвисає, поки у нього там процеси відбуваються. У нього процеси, а йому нудно, ось він до сусідів і загляда, добре, все як на долоні…