— Не дарма привіз тобі. Он дивись, — він розсипав перед нею дари. — Старший руг жінку свою вміє поважити. Чаші тут, золоті ложки, каміння. Але є найкращий. Сестра твого роду передала тобі його. Очі закрий і повернись, давай хутко, повішу на тебе.
Сплетіння незліченних сонячних рук огорнуло її шию, на мить навколо здійнялася невидима потужна хвиля…
Люди тут не гуляли, лиш іноді з одного узбіччя на інше поспішали зухвалі білки. Легковички, помічаючи їх, перелякано сигналили.
Зупинялися зрідка, хіба щоб сфоткати сонце крізь крони сосен і принагідно перевірити навігатор.
— Тут жахливий зв’язок, ми точно повернули, куди слід?
— Так, просто не ловить сигнал. Проїдемо ліс, і буде норм.
Такі теж були особливими. Ночами ліс нашіптував їй свої казки…
Забулькотів чайник, сердито, натужно.
Різкий дзвінок телефону, що висів у неї на грудях, знов розірвав думки і захолодив серце. Зсередини затовкло.
– Надія Кравець?
– Так.