Файні оповідання

Антоніо увімкнув кавомашину і зняв стільці з простих дерев’яних столів. Протер столи, виставив туди крихітні вазочки з жовтцями і заходився мити полуницю. Вона пахла полем. Він склав її у велику скляну миску і на хвилинку виставив під сонячні промені, щоб зробити фото. Педро потім запостить, куди там він постить усі фото його маленької кафешки.
Розпакував привезений годину тому кошик з моцарелою, дістав із холодильника жовті помідори і наступні хвилин тридцять нарізав інгредієнти та розкладав сендвічі на вітрині. Ранок був свіжий і терпкий, наче тосканське молоде вино. Якісь птахи знову щось крекотали на пальмах.
Коли все було готове, він глянув на годинник. Мав, мабуть, ще хвилин п’ять-десять…

Починається ця вся історія ще на Різдво…
ні, на Миколая! О! На Миколая, в точку!
Підступний мужик МОЇМИ РУКАМИ притягує в дім під подушки дітям нудотні мілки, пальмові рошени і ведмежуйки, що застрягають у зубах. Жаліслива бабуся з Німеччини надіслала десять кіло закордонного цукру, закамуфльованого під вафлі, яйця, шоколадні плитки, плиточки і плитулечки…

Коннемара, що розкинулася на пагорбах у протилежній частині острова, покликала її до себе, випадково впавши на підлогу рекламною брошюрою. Скелі Мохера на фото поряд зловтішно німували про самогубців і божевільний вітер, що рве з гір униз. На скелі не можна, про них вона знала.

— Голова знову болить, — сказала, дивлячись на чоловіка. Він підвів голову, позіхнув і попрямував було до глечика з водою, але Саша була ближче.
— Дякую, Гош, я впораюся, — лила воду тоненьким струмком. Він падав у склянку мелодійно, по-музикальному рівно.
За вікном завила сирена, розбиваючи гармонію…