Олена піднімалася по чорно-коричневому гравію. Мокрий від дощу, він скрипів під підошвами майже так само, як і зуби, стиснуті до болю у скронях. Очі різало від незвично яскравої зелені.
Вона вирвалася з лап Дубліна, де жила останній рік, слабо розуміючи, навіщо їй це потрібне. Дублін, який кишить усілякими, втім дав їй роботу, стабільну в своїй рутині.
Коннемара, що розкинулася на пагорбах у протилежній частині острова, покликала її до себе, випадково впавши на підлогу рекламною брошюрою. Скелі Мохера на фото поряд зловтішно німували про самогубців і божевільний вітер, що рве з гір униз. На скелі не можна, про них вона знала. Про що мовчала Коннемара?
Тяжіюча зміюка, скручена у клубок, що не давала їй спокійно дихати останні півроку, підняла голову і розплющила темно-золоте око, сито дослухаючись до дивних звуків, що долинали ззовні. Кон-не-маааа-раааа, прошипіла вона слідом і не чекаючи відповіді, влаштувалася в грудях зручніше.
Має бути десь місце, де вона захоче залишитися. Де їй буде краще, ніж у Олени у грудях.
— Я поїду до Коннемари, — змія чула краще, коли Олена говорила вголос, — може, захочеш там залишитися. Паскуда, — додала вона мовчки.
Вона зім’яла брошуру і на виході спромоглася з силою кинути її в найближчий смітник. Різкі дії вимотували, але приносили перебіжне задоволення. Зловживати цим, щоправда, було небезпечно. Олена втисла голову в плечі і змусила себе повернутися до кафе, там було багато людей. Це зусилля забрало майже всі сили, а змія трохи набрякла. Сука товста.
Шість місяців тому Олена влаштувалася в готель покоївкою, і дні потекли рівномірно і марно. Працювала вона удвох із напарницею, намагаючись не залишатися наодинці зі змією більше, ніж на півгодини. Монотонно застилаючи ліжка та поліруючи унітази, вона відчувала, як час розливався навколо неї в’язким та липким киселем. Сни неспинно повертали її до рідного міста, до майстерні, де залишилися її мольберти, великі полотна та фарби, що заляпали стіни. Але й уві сні вона не могла малювати. Брала ганчірку і наполегливо відтирала сліди величезних, потворних відбитків важких армійських чобіт. Олену трясло від огиди, але прокидаючись, вона почувалася трохи краще.
Могла поїхати машиною, але злякалася. Гугл показував, що їхати майже чотири години, і це наодинці зі змією. При думці про це скроні вжалило, а долоні спітніли, але десь там, у животі запурхали в передчутті безкровні метелики, ненажерливі вусаті комахи, що харчуються гнилими бананами. Вона взяла квиток на GoBus. Вівці, відразно зелена трава і вузькі двосмужки з тунелями з дерев, що нависають над ними. І знову вівці. Потім почали траплятися шматки бурого кольору, молода трава на них була вкрита дрібним іржаво-червоним пилом. З автобуса Олена деінде бачила самотні будинки, забуті на схилах гір. Холодні й мовчазні, вони дивилися на неї своїми чорними вікнами, заздалегідь сумуючи за нею. Змія росла, але тут нічого нового.
Коннемара зустріла її яскравим сонцем і малосилим дощем. Олена натягла гумові чоботи і обрала перший ліпший пішохідний маршрут. Вона піднімалася по чорно-коричневому гравію. Мокрий від дощу, він скрипів під підошвами майже так само, як її зуби, стиснуті до болю у скронях. Очі різало від незвично яскравої зелені. Людей майже не було. Поки вона йшла вгору за якоюсь парочкою, їй було спокійно. Рівномірний краєвид навколо неї умиротворював до заціпеніння. Парочка звернула до дерева і причаїлася там під парасолькою. Олену підштовхнуло у спину, і вона пройшла повз. Дихати наче виходило, але в горлі щось хрипіло і свистіло, пальці змерзли, а дощові краплі почали відстукувати по каптурі зворотний відлік. Вона б хотіла мати більше часу.
Пересуваючи важкі ноги, вона раптом зупинилася. Їй закортіло спробувати зняти страх і каптур, вона підставила розпатлану голову під дощ. Стежка вела вгору, за поворотом знову вгору. Небо тут не було блакитним, а натомість сліпучо-білим, як і сонце. Вона вся спітніла, і змія знову розплющила одне око. Спостерігала за нею. Слухала пульс. Олена мстиво розстібнула куртку, і порив вітру прямо в груди пробив її ознобом, вона на мить задихнулася. Їй хотілося заплющити очі і йти далі наосліп. Змія розплющила друге око і трохи підвела голову, натиснувши Олені прямо попід пересохле горло. Стежка вивела її на пригірок, дерева закінчилися, по обидва боки розкинулися чагарники, праворуч і ліворуч були якісь пагорби, було порожньо і тихо. Вона клигала з останніх сил.
Раптом зліва помітила пролом у щільних кущах, змія засичала від задоволення. Потрібно підійти, може, а раптом, вона відпустить її тут.
— Тут добре, — шепотіла Олена до змії, — подивися, як тут…
Пролом у кущах виявився початком урвища.
— … Високо. Подивися, як тут високо.
Змія, роздувшись, задоволено шипіла, її очі горіли золотим вогнем, і Олена розчула:
— … тут… висоокооо… тут
Олена дивилася вниз, на урвище, а дощ раптом полив рівними струменями, що стікали обличчям, оголюючи сліди її втрат. Там, унизу, буде добре.
Змія почала розгойдуватися туди-сюди, роздмухуючи, її очі налилися золотом і випалювали зсередини, і Олена гойдалася від болю, все сильніше і сильніше. Ще трошки…
Вона заплющила очі і хитнулася вперед, розкинувши в сторони руки.
Щось різко смикнуло її назад, за куртку, потім за руку та шию, повалило на спину. Інстинктивно втягнувши повітря, вона заставила руки за себе і, поки її волокло назад по землі, зашкрябала мокрим грунтом, загрібаючи нігтями травинки і каміння. Дихання зі свистом вирвалось із горла, очі заливало дощем, вона широко розкрила рота, спробувавши знову зітхнути, але в рот запхали щось холодне і м’яке.
— Eat, you idiot woman! Eat, bitch! Chew!
Рука, що пахла травою та ягодами, затиснула їй рота, а вона вчепилася в людину руками, потім у його руку, а потім, мало не вдавившись, затисла зуби. У горло потік кисло-солодкий терпкий сік дикої ожини, і вона ковтнула, захлинулась і закашлялась.
Віддерши від свого рота чужу руку, Олена долонею витерла очі і, все ще сидячи на землі, вп’ялася поглядом у незнайомця. Вицвілі очі, лахмате солом’яне волосся, борода. Років п’ятдесят. Він важко дихав, опустившись навпочіпки і дивлячись на неї на всі очі, як на ляльку, яку вихопив з чиїхось невмілих рук.
— Do you speak English?
— З-звичайно, розмовляю, — ледь відповіла вона англійською. — Хто ви такий?
— Випадково чи спеціально хотіла стрибнути?
— Я…, — вона затнулась, щось було якось… не так. — Змія…
— Змій тут повно, це не привід, щоб сігати вниз. Підводьтесь.
Олена мовчала і сиділа. Усередині ніхто не витріщав жовті очі і не набрякав, заважаючи їй дихати. Вона зітхнула глибоко-глибоко, хоч і не вірила, що вийде. Вдихнула ще раз і знову закашлялася, бо до горла потрапили краплі дощової вологи. Вони прослизнули у горло вільно, аж до шлунка, булькнувши там, де раніше була…
— …Змія! — скрикнула вона прямо в обличчя чоловікові. — Вона впала туди, розумієте? Її більше нема! Її нема!
— Добре, добре, — відповів він обережно, — давайте потеревенимо про це внизу. Не отам внизу, а по стежці внизу. Тут є непогане кафе.
Вона подивилася на його нащулене, трохи зморшкувате обличчя, і вдивилась у його очі, блакитні, навіть майже білі, як тутешнє небо.
— Давайте, — сказала вона. — Я готова почати з кави.
Залишити відповідь