Запланований до дня народження відпочинок почався біля опівночі з двох сопливих стареньких, які на першій же зупинці впихалися в їх з Оленкою купе. Вони не вмикали світло, але одразу наповнили крихітний і без того спекотний простір змазаними розмовами та ледь вловимим запахом ліків, що пробивався через шлейф солодких парфумів. Соня ніколи так не раділа верхній полиці. Потяги нагадували про підліткові поїздки до таборів у Крим. Тоді були цукерки, печиво, варені яйця та приємна тусня до ранку, але полиці завжди були вузькими та жорсткими, чай завжди обпалював душу, а постільне пахло вічнопохмурим настроєм провідниці.
“позитив, пам’ятаєш?” — прийшло в телеграмі від Оленки.
«думаю про це постійно»
«зате пахне парфумами, а не туалетом»
«крити нема чим. чого не спиш?”
«духи віддають валеріанкою»
«хіба?»
Оленка, мабуть, мовчазно гигикала на сусідній верхній полиці. Бабці вляглися миттєво, одна з них вже вихропувала на все купе. Соня, намагаючись заснути, рахувала про себе боїнги А380, подумки влаштовуючись у їхніх комфортних кабінках. Але поїзд скакав рейками як верблюд, насмішкувато розкидаючи колесами з таким трудом відтворені в уяві літаки. Замучена цими вибриками впереміж із нестерпним хропаком бабусі, Соня посеред ночі спробувала спуститися до туалету, бахнулася головою об відкинуту сітку для речей і ледве знайшла свої джинси десь на підлозі. Вони впали з гачка, як поїзд вкотре струснуло.
Натягувати джинси довелося зі стрибками, під час яких Соня встигла відзначити, що обидві бабусі сплять безпробудно — одна змагалася з рокотанням поїзда, інша тихо і безтурботно на бочку. Тички соніних колін об нижні полиці нікого не сполохнули.
Вибравшись з купе, Соня на мить заплющила очі.
Альпи були там, вкриті чудовим пухляком, з піт-стопами на схилах, де був заготований пряний глювайн і товстенькі плюшки зі сливовим варенням. Обсипані маком і политі ванільним соусом.
Викликаний у пам’яті тендітний образ ароматної булки розтрощили незачинені кимось двері туалету в тамбурі, які ходили ходунцем разом із усім вагоном. Притримуючи спущені джинси і стоячи обома ногами на унітазі, схопившись вільною рукою за липкий, мокрий поручень, Соня зрозуміла, що туалетний папір закінчився, а серветки вона залишила на верхній полиці в купе.
Потяг, азартно грюкаючи колесами по рейках, пер у ніч із невгамовним ентузіазмом..
Залишок ночі пройшовся Сонею немилосердно, хропінням, що доносилося знизу, і простирадлом не першої свіжості, що сповзало з голих ніг. Десь між першими уявними півнями і останніми спробами заснути почувся Оленкин голос:
— Сонь, злазь чай пити, ще встигнемо до прибуття.
Вона, позіхаючи, нашарила за подушкою згорнуті вночі джинси. Ранкові набряки в дзеркалі на дверях купе вкотре нагадали, що навіть воду тепер вечорами не треба пити.
— Ще ніби темно, а не встигнемо й озирнутися, як треба виходити. А там же нічого, все закрито в цей час. То хоч чайку попити встигнемо.
Це вже була не Оленка, хоча голос був молодий.
— Ми приймаємо гостей? — їй хотілося вистрибнути з поїзда, можна навіть на ходу, аби вже не хитатись.
Вона сповзла по уступах, намагаючись попутно пригладити волосся, що стирчало на всі боки, і подивилася на сидячу компанію. Зліва від столика сиділи рядком дві вчорашні… старенькі? Обом жінкам було років п’ятдесят, не більше. При повному параді, з акуратно зібраним волоссям та легким макіяжем.
Сонін телефон показував шосту двадцять ранку.
Соня відзначила манікюр і підводку для очей, — а в чому сенс? — а потім перевела погляд на стіл. У двох пластикових стаканчиках налитий гарячий чорний чай, поруч лежить розпакована чорна шоколадка. Підготувалися.
І пластикова шабатурка з берушами, Соніна мама такими користувалася.
Один — нуль.
— Звідки ж чай, якщо… — вона ще раз глянула на телефон. Шоста двадцять одна.
— Так вперше, чи що? — підморгнула одна з дам. — З вечора з дому в термоси набрали, щоб ранком теплий був. Сідай. Я Каріна, а це моя подружка, Ляля.
Ага. Привіт, жах, що хропе на крилах ночі.
— Лариса я. А Ляля — це коли разом вип’ємо чаю, — підморгнула та.
Посмішка у жаха була тепла, зі схованою хитринкою в зморшках біля очей.
— Сідай вже, Соня.
— Чого ж ти так одразу подружку, час і справді ранній.
— Бо мене так звуть, — сказала Соня. — Але взагалі-то я Софія, а Соня, тільки якщо шоколадку дасте.
— У нас лише чорний. Якраз прокинешся, бо явно не виспалася. А, і в туалет підете, візьміть серветки. До ранку навряд чи там усі зручності.
Соня змовчала.
Чай був солодкий, з легким ароматом кориці та яблука. Потяг, здавалось, вгамувався під ранок і ледве повз, гойдаючись і спокійно зітхаючи на стиковках.
Жінки, як виявилось, поверталися до Німеччини, де жили вже кілька років. Дорогою планували побути трохи у Варшаві, по театрах і музеях.
— Ресторани бронюйте заздалегідь, тут не Берлін, але все одно всі смачні місця, як завжди, вечорами зайняті.
— Ну, ми не по ресторанах, — підморгнула Альона Соні, — ми більше погуляти, на шопінг.
— Справа молода, швидка. Буде час на відпочинок, козу в бураках спробуйте, вартий того.
— Це м’ясо чи що?
— Майже, — дами весь час усміхалися і роздивлялися їх із задоволенням. — Салат такий місцевий.
— Ну, як буде час. В нас літак завтра. На лижах катати їдем, до Австрії.
— А чого ж з корабля на бал? Чи спішите?
— Та ні, ну це ж не особливо курортне місто. Велике просто.
Сувора Варшава зустріла їх стандартною вогкістю.
З балакучими мадам вони попрощалися на пероні, ті неквапливо взяли свої сумки на коліщатках і повільно, продовжуючи балакати, попрямували геть.
— Щось в них є, — сказала Олена, дивлячись їм услід. — Якась чарівність.
— Ага! Тонкий аромат валеріанки.
— Я й справді не відчула.
— Ну да. Ідем вже, і так часу обмаль. Зараз у хостел, швидко скинемо сумки, щось перекусимо і до теце. Може, щось нормальне знайдемо.
Шопінг вийшов посередній, та й що можна було знайти, якщо часу всього години три було. Це пам’ять послужливо зберегла. А ось як вони опинилися ввечері в повному якихось тінів барі, Соні не пригадувалось. Ще більш невиразними були відголоски про те, як вони після бару дістались до ліжок.
— Це тому, що голова тріщить, — Соня морщилась і потирала скроні. — Через коктейлі. Гроші всі при нас?
— Та перевірили ж.
— А досі дивно.
Від смішків у скронях знов стрельнуло. У салоні лоукосту було задушливо, а подвійна доза спазмалгону ще не подіяла.
— Хтось, мабуть, погуляв краще, раз досі чекаємо.
— Головне, щоб не пілот. Спазмалгон від похмілля точно допомагає?
— Ні, допомагає атоксіл, але ми його не взяли.
— Як і беруші.
— Як і навушники, — Олена дивилася через прохід на сусідній ряд, де сиділа літня парочка. Вони до того теревенили чи то німецькою, чи ще якоюсь так само незнайомою. А зараз пристібнулися і дістали з невеликих рюкзачків навушники, почепивши їх у вуха.
— Нуль — два, — сказала Соня.
— Що-що?
— Та так.
— Безглуздо мандруємо?
— Ми ще не почали відпочивати. Ось дістанемося Альпів, і будемо все пучком.
— Фотки білих верхівок гір як фон для нас у купальниках?
— І фотки плюшок з повидлом.
— Теж із нами у купальниках?
— Якщо з плюшками, то нема різниці.
Голови розривало весь політ, полегшало їм тільки в Зальцбурзі, куди вони дістались за годину.
Олена стирчала в туалеті біля дзеркала хвилин п’ятнадцять.
— Давай швидше, — Соня підштовхнула їй валізу, принагідно оглянувши її на предмет зламаних коліс чи інших ушкоджень.
— Куди поспішати, все встигнемо, ще ж ранок.
— У нас поїзд у гори сьогодні, не завтра, пам’ятаєш? Я хочу пофоткатись у старому місті. Потім запитають, чого була у Зальцбурзі і не сфоткалася.
— Сонь… ти ба, подивись!
На виході з аеропорту, прямо перед зоною таксі, розташувався крихітний лоток зі снеками та кавою. Там неквапливо чаклував бариста, а за єдиним столиком сиділи двоє.
— Це та парочка із літака, у навушниках. Точніше, що поряд через прохід сиділи. Ну?
— Ну, вони. Так вони можуть вже не поспішати, нащо їм.
— Та ні, вони кайфують.
— Олен, давай підем, а?
— Я візьму каву і біжимо.
—… Ок, я чекаю на вулиці. Давай валізу.
Капрун відбувся ще до ночі. Щоправда, вранці стало зрозуміло, що фотосесія у купальниках на горах відкладається. Білі верховини, які гордо позували їм вчора у світлі західного сонця, зникли під сірим важким покривалом. Хмари пойняли все небо, запроторили сонце подалі і завалювали снігом все навкруги.
— Пухляк є, сонця нема, — Олена квапливо жувала бутер, заїдаючи швидкою вівсянкою. — Майже романтика.
Відкатавши всю першу половину дня в хуртовину середньої тяжкості, вони ввалилися в кафе голодними. Соня наполягла, що обідати вони будуть тільки тут, на висоті майже три тисячі метрів.
— Серед величних гір у раю з булками!
— Внизу теж було б норм, особливо з огляду на те, що до закриття підйомників всього година і не видко ані чортяки.
— Там немає гермнодлів зі сливовим повидлом, политих ванільним соусом, посипаних маком і цукром. Час є, якраз встигнемо швидко з’їсти по одній і бахнути глювайну. Та й ухнемо вниз!
— Ага, тільки їх немає, твоїх коштовних булок.
Соня різко озирнулася на вітрину, потім підбігла до неї, жадібно виглядаючи довгоочікувані «гермнодлі» серед шматків піц, картоплі фрі та блюдечок із яблучними штрудлями.
— Їх немає!
— Ну, або вони все ж таки є, але не в нас, — Олена хитнула головою вбік, і Соня побачила компанію з трьох, худих навіть у лижних костюмах бабусь, які наминали, мабуть, останні на сьогодні в усьому Капруні три великих плюшки.
— Ніііі, — так голосно і жалібно зазвичай тягли голосні Оленкіни близнюки, і ззовні це здавалося дуже ефективним, особливо якщо вони так само притупували ногами. Але чомусь жодна з бабусь, що повернули до них голови, не схопилася й не помчала до них з плюшками напереваги. Соня безсовісно витріщалася на їхні тарілки з булками, залитими ванільним соусом.
— Я присяду все одно, — Альона застовбила шапкою та бафом сусідній із бабульками столик біля вікна, взяла у Соні її речі і прилаштувала поряд, а потім потягла подругу до каси.
— One apple pie, please, — глибоке зітхання. — Two actually. And glûwine.
— Also two, — Соня вимкнула режим близнюків, — and a flask of poison.
— Poison only goes in bottles and should be pre-ordered.
Вони розплатилися і заземлилися з тацями. Завірюха стихла, але хмари збилися в купу і зловтішно зависли над високими вікнами. Худющі поважні леді неквапливо їли свої плюшки. Соня похмуро давилася яблучним пирогом. У її свекрухи, яка поїхала до Канади, яблучний пиріг був дешевшим і назавжди був пов’язаний зі скаргами на життя.
— От навіщо їм ці булки, а? Навіщо їм в принципі?
— Сонь…
— Oh là là! Regardez! Mais c’est magnifique, quoi!?
— Сонь! Глянь!
Соня запхала в рота останній шматок яблучного штрудля і підвела голову. Сонце таки розпихало хмари і переможно виблиснуло прямо у величезне панорамне вікно поряд з ними. Бурульки, що розвішались під похилим піддашшям рваним прозорим мереживом, тепер переливалися всіма відтінками веселки, напустивши крізь скло на столи та людей різнокольорових «зайчиків».
— Та бачу я, гарно…
— Не туди! На них глянь!
Подруга, не відриваючись, дивилася на сусідок. Продовжуючи щось щебетати своєю гарною паризькою, вони стрепенули зі своїх місць, немов зграйка голубок. Потягли з голів бафи й шапки, розпрямили плечі, одна спішно зачісувалась, інші дістали пудри та помади. Поплескуючи одна одну по плечах і м’яких місцях, вони підштовхувались до виходу і продовжували говорити і сміятись усі одночасно. Літній чоловік, що сидів із другом за столом біля дверей, раптом підскочив і відчинив перед ними двері. Його обсипав вибух кокетливих жартів і, судячи з його почервонілого обличчя, компліментів. Він задоволено усміхнувся собі, зачинив за ними двері і повернувся до свого глінтвейну. Соня пирхнула.
— От дають дівчата! — Олена посміхалася, не відриваючи від них очей.
Француженки на терасі позували сонцю та своїм телефонам на тлі позначки “3029m”. Одна з них швидко стягнула куртку і фліс, під ними опинилось яскраве спортивне трико. Інші заметушилися і почали її фоткати всі одразу, а потім кутати назад в одяг. Соня здивовано дивилася на їхні висохлі обличчя.
Коли підмерзла і щебечуча зграйка впорхнула назад, Олена заплескала і почала показувати їм великі пальці. Вони захихотіли як підлітки і спробували завести розмову, але Олена не знала французької, а англійська була нижчою за їхню гідність.
Соня дивилася, як вони доїдають свої булки.
Насамкінець бабусі послали їм повітряні поцілунки і знову обсипали компліментами дідуся, який підняв стакан їм услід.
— Ти серйозно?
Соня дивилася на Олену прямо і вперто. Та похитала головою, явний жест навченої досвідом матусі. Соня зробила глибокий вдох, оглянула кути білої стелі і пояснила ще раз:
— Немає кайфу без гермнодля з ванільним соусом. Ти можеш це просто прийняти?
— Можу, звісно, кожен має свої заскоки, але ми можемо знайти ці булки і в інших місцях, коли це тут популярна тема.
— Можемо. Але піднімемося на три тисячі, щоб з’їсти їх красиво.
— Ми можемо їх красиво з’їсти будь-де.
— Ні, гарно їх з’їсти можна лише там.
— Тобі вчора не було гарно, бо булок не вистачило? Ми й самі гарнюні, до речі.
— А з булками…
— Булочок нам вистачить для фоток! — Олена розреготалася і пританцьовуючи, повернулася до Соні спиною, поклала долоні на сідниці та похитала стегнами в обидва боки. — Тарам пам-пам!
У кафе на три тисячі вони ввалилися на годину раніше, але гермнодлів не було. Француженок не було теж, і взагалі довкола ніхто не їв ніяких булок. Хлопець на касі був учорашній і зайшов одразу на максималках, стріляючи очима то на одну, то на іншу:
— As you remember, poison should be preordered…
— Yeah, whatever. Apple pie it is then…
Він знизав плечима, а потім підняв вказівний палець і хитро посміхнувся. Потім зник у підсобці, а через півхвилини висунув звідти голову:
— Sweet French ladies from yesterday asked me to save you two these two from the morning batch… They are free for you, already paid for.
Зник знову і виніс дві невеликі тарілки, на яких пишні плюшки здавалися особливо величезними. Соня стисла зуби і мовчки дивилася, як він урочисто поливав даровані булки ванільним соусом і рясно посипав їх сумішшю макових зернят і цукру. Вона мала за них заплатити. Олена була у відмінному настрої.
— Сонця сьогодні немає, — зауважила вона, коли вони поїли, — а ми в купальниках.
— Шкода, що вони й сонце нам не забронювали заздалегідь, разом із булками, — сказала Соня, колупаючись у своїй тарілці, — благодійниці.
— Сонь, ну ти чого?
— Та все норм, не зважай.
Гермнодль був дуже звичайний, навіть із маком і соусом. За вікном пішов сніг, дрібними пластівцями. За кілька днів їй виповнялося сорок.
Спа на Капруні був один, тож Оленка зайнялася ним ще у Києві.
— Влаштуємо собі наостанок водний день! У сауну ми будь-де сходимо, а ось поплавати з видом на гори — це особливий шик.
— Сподіваюся, у них теплі басейни.
— Повинні бути. Ми беремо повний з усіма фішками?
— А що там?
— Входять масаж, пілінг, сауна. А якщо взяти пропозицію плюс, то ще відкритий басейн на даху!
— Після масажу?
— Зате будем згадувати…
— … як усі гроші враз витратили? Давай краще, якщо захочемо, там одразу й докупимо.
— От і докупили, — вони зависли на лежаках у залі з басейном. Олена на неї не дивилася, дулася вбік. Басейн на даху виявився доступним лише за попереднім бронюванням, якого у них не було. Зате були фреші та снеки.
— Тут також добре. Я не дуже бачу сенсу в цьому басейні, на якому ти зациклилася.
— Ну, звісно, я зациклилася. Гермнодль ти у бікіні!
— Чудово. Ще скажи, що тобі не сподобалися булки.
— Навряд чи вони зрівнялися б із коктейлем у скляному джакузі з видом на Кіцштайнхорн!
— Так. Я зараз піду і принесу тобі коктейль. А краще два.
— Не треба. Я зараз поплаваю і сама піду. Треба освіжитись.
Соня втягла голову в плечі і розвела руками.
Можливо, коктейлі тут були кращими, ніж гадалося, оскільки Олена зникла надовго. Соня трохи посиділа в джакузі, потім поплавала, зазирнула в сауну та хамам. Там було спекотно і людно, але подруги не було. У барі була черга. Соня вирішила заразом пошукати і в роздягальні, але в лабіринт локерів заглибитися не встигла. Роздягальня була майже порожня. Відразу біля входу висіли дзеркала, а поруч із ними — фени на поличках. Біля одного з дзеркал, нахиливши голову вниз, розчісувалась літня жінка у яскраво-червоному купальнику. Соня відвернулась і збиралася вийти, але озирнулася, наче її потягли за рукав. Жінка між тим відкинула голову назад. Майже повністю сиве волосся, ретельно меліроване в блонд, впало їй на плечі, підкреслюючи декольте. Вона ще трохи пройшлася по них гребінцем. Потім, нахилившись до дзеркала, провела пальцями по трохи запалих щоках, пригладила брови. Мить розглядала себе, потім розправила плечі, надіслала своєму відображенню поцілунка і, посміхнувшись Соні, вийшла.
Соня ще кілька хвилин стояла непохитно. Солодкуватий квітковий шлейф від парфумів оповив її голову і шепотнув щось примарне.
— Де ти була? — Олена розслаблено розлеглася на лежаках на тому самому місці, закинувши руки за голову. Купальник і волосся було мокрим.
— Загалом шукала тебе. Ти охолола трохи?
— Навіть краще. Я побачила тут одну дівчину, їй десь за шістдесят, але вона жвава як мала…
— Шукаєш нову подружку серед бабусь?
Олена помовчала трохи, потім махнула рукою:
— Ходімо ще поплаваємо!
***
Коли літак вирівнявся, стюардеси викотили візок із чаєм та соками. Соня, як завжди, бурчала, що захворіє від кондиціонерів, потім узяла склянку крижаної води і відвернулася видивлятися щось в ілюмінаторі. Олена виявила, що нова книжка закачалася в хмару і недоступна для читання, і почала переглядати фотографії. Вона перегортала фотки, відзначаючи сердечком ті, які хотілося занести до фейворітс, а потім відкрила цю папку і мимоволі посміхнулася.
Ось селфі з вінтажними дамами в купе поїзда з Києва, поки Соня ходила до туалету. Їхній чай та шоколад зігріли тоді її ранок.
Ще бомбезна фотка тієї безтурботної парочки, які в навушниках та з кавою одразу після посадки, за єдиним столиком. Коли Олена їх крадькома знімала, він сказав якийсь жарт, а вона заливалася кокетливим сміхом.
А ось веселушка-француженка, яку притримують за руку подружки, вся така худа, але горда у своєму яскравому спортивному трико, на висоті в три тисячі метрів.
Але найкрутіша, звичайно, остання. Поруч із цією зовсім незнайомою жінкою — не повертається язик назвати її старою — у червоному купальнику бікіні і приголомшливою попелястою шевелюрою, яка, побачивши Олену, що заглядає в заповітне віконце, без слів підхопила під руку і потягла фоткатися.
У басейн на даху, з видом на сяючі вершини Капруна.
Соня права, він і справді чудовий.
Залишити відповідь