Рая, затиснувши рота, схлипувала в неї на руках, і Міна не знала, що робити.
— Я поряд, ну… Що сталося?
Подруга мотала головою, але трималася за неї міцно скрюченими пальцями. Вона зателефонувала півгодини тому, і Міна примчала в тапках, зім’явши в пакет вихідну сукню.
Рая мала святкувати п’ятнадцять, але щось пішло не так.
— Я поряд, ну що ти. Я тут, не піду.
Як вчора це було…
Міна попросила якогось чоловіка зняти зі стрічки валізу і видихнувши, попрямувала до виходу з терміналу.
Тепер була черга Раї.
***
— Нарешті!
На Міну налетів вихор, збив валізу, закрутив, відпустив і захихотів.
Раїса танцювала навколо неї як дитина, що зачекалася в садочку, руде волосся заплетене в дві кіски, білосніжна блузка вільного крою і яскрава максі-спідниця, що летить сонцем.
Міна на секунду зупинилася у часі і придивилася до подруги уважніше. Розпатлане волосся, розчесане і заплетене зранку, норовливо втекло з хвоста і танцювало навколо її сяючих очей і широченної посмішки. На зап’ясті — браслетка-фенічка, такі вони плели там, куди Міні ніяк не вдавалося повернутися. А ще — засмаглі ноги в плетених босоніжках з бусинами, і в них якась невловима легкість. Звідки тільки вона взялася в цій повненькій і прагматичній матері трьох дітей.
Міні не сподобалася картинка. Вона приїхала поговорити, їй треба було перезавантажитися, але ця енергія, що ринула з Раї, вибила ґрунт у неї з-під ніг.
Тут треба веселитись, кричали ці очі.
Тут панує свобода і екшн, кричали стирчащі коси.
Навіщо ти тут, здивовано питала її нестерпно біла блузка з грайливим в’язаним мереживом, прозорим, як павутиння.
Але зворотні квитки на літак до Варшави були на аж через тиждень і оплачені, тому Міна повернулася у звичне людям часове поле, де Раїса вже підхопила одну з її сумок та показувала рукою у напрямку найближчого виходу з терміналу.
Тиждень — це довго.
Рая прилетіла до шпаркого серпня Португалії з Польщі, Міна з Кіпру. За майже три роки обидві відвикли одна від одної, хоч і переписувалися щодня.
— Як Льоша?
— Норм, — Рая натисла кнопку ліфта в хостелі, де в них була заброньована кімната, — лишився з дітьми, бо в тридцять шість мені нарешті потрібна відпустка. Робота забирає весь час, а встигнути хочеться більше, ніж у часі людям на добу належить.
Раїса приклала карту до дверей, і разом з усіма сумками і капелюшками вони ввалилися, нарешті, у протверезну прохолоду.
— Я думала, що тільки на Кіпрі таке пекло. Адже тут Атлантика…
— У них у всіх так, на півдні. На проспектах — спокійна льодяна блакить, а за фактом народ при пам’яті сидить в кондиціонерах.
— Ти біля вікна чи ближче до ванної кімнати?
Раїса не відповідала, завмерши біля вікна до неї спиною. Міна знизала плечима і поставила свої речі біля ліжка ближче до ванної, помила руки і розвісила рушники на гачки.
— Міна…
Підійшовши до Раїси, Міна визирнула у вікно і побачила вузьке подвір’я і стіну будинку навпроти, обшарпану наче спеціально до їхнього приїзду.
— Так, тут не дуже, але ми ж вирішили заощадити на виді і більше погуляти…
— Та ні, он там, — і Рая показала на одне вікно навпроти. За склом, спершись на підвіконня з того боку, виглядала крихітна скуйовджена голівка, а поряд з нею сидів худий сірий кіт. Поки Міна дивилася на дівчинку, у неї скрутило шлунок. Вона відвернулася і почала розбирати валізу:
— Спека, всі по домах сидять.
— Ні, вони грають. Дивись, вона ховає голову, потім він, потім вона знову. А він торкається її лапою за волосся, і вона знову голову висовує. Хіба не мімішно?
— Давай розкладемо речі, невдовзі сонце зійде, і можна буде прогулятися вулицями, може, чай поп’ємо десь біля набережної.
— Та ну їх, речі. Пішли зараз!
— У спеку?
— Чого гаяти час? Перебігатимемо з тіньочка в тіньочок, може, парк знайдемо або кафешку з морозивом.
— Тут палена трава, паштейші та булки, Раю, це Лісабон.
— МО-РО-ЗИ-ВО!
— От скажи, це ж екзотика! — Раїса уплітала куплені на вулиці печені каштани і запивала подвійним еспресо. Спека перла з усіх боків і давила Міні на голову. Не дивно, мабуть.
— Тобі треба було щось легше вдягнути і світліше. Бо ти в темному, та ще й синтетика. Ой, ну це треба таке? А, гаразд, затру.
Міна дивилася, як Рая відтирає вологою серветкою пляму від кави і не могла визначитися, почати їй зараз чи зачекати. В плавленій віддалечі біля океану є ресторани з білим вином і смаженою тріскою, але тріску вони не скрізь і готувати вміють, а ось вино їй тепер, мабуть…
І провалилась у себе.
— Я вагітна. І не знаю, від кого.
Немов хтось штовхнув її в спину і змусив виплюнути ці слова, що нудилися в ній кілька тижнів. Вони гірчили і шипіли, але після того, як вона їх виблювала, їй здалося, що світ пішов іржавими плямами. Легше не стало.
Рая обернулася і проковтнула те, що жувала. Вона ніколи не думала двічі, її несло крізь життя без зайвих гальм, і не завжди це було правильно, але їй не спадало на думку сповільнитися. Вона й не встигла зловити момент, не розрізнила цей вихор, який влаштували мініни слова, їй було не дано відставати за іншими.
Не встигла подумати й зараз.
— Оце так! — Каштани пахли смачно і так вимагали ще склянку еспресо, що зосередитись Раї було нестерпно складно. — Я, напевно, теж не скажу тобі, від кого ти вагітна, Міно.
І спіймала її погляд.
Міна дивилася на Раю напружено, охопивши себе руками. Її темний піджак мляво ворушився від гарячого вітру.
Раїса розглядала Міну та згадувала її. Вони не бачились давно, але серце пам’ятало. Міна, строга та чітка, акуратна та моногамна. Міна, яка миє руки частіше, ніж дякує, а дякує частіше, ніж блимає. Її вічна Міна, що виправляє помилки, не гуляє вечорами і байдужа до нічних тус. Міна, яка не сприймає секс без презервативу і поважає чужі кордони.
Міна, яка в будь-якому випадку знала б, від кого вона вагітна.
Крім одного.
Навколо них загусло повітря, і Раї стало важко дихати. Легкі порошинки від машини, що проїхала повз, зависли між ними різкими точками.
Рая дивилася на Міну тут, але подумки порснула туди. Там їй був один день до п’ятнадцяти, і день народження мав пахнути ванільними кексами. Але вона прокинулася засвітло з пов’язкою на очах, кляпом у роті та зв’язаними руками, поки хтось дуже поспішав. Навколо неї розкинувся сморід поту і полуничної зубної пасти. Вона брикалася, її вирвало, але вже після. Втік, глухо обізвавши її дурепою. На допомогу вона так і не покликала, а коли їй вдалося звільнитися, одягла сукню, приготовлену з вечора і плакала в туалеті на колінах у переляканої Міни. Серед гостей ним міг виявитися кожен, але тільки від одного їй смерділо полуницею.
Тут, серед шумної Праса да Фігейра Раї знов засмерділо. Вона дивилася на Міну і бачила, як в куточках її рота сховалися гіркота та злість. Вії прикривали очі, щоб ніхто не помітив лавини сліз, яку стримували так довго, що вона майже вичерпала всю заготовлену силу. Але там було щось іще. Щось незвичайне, дивне. В очах чи…
Рая перевела погляд нижче і побачила, як відчайдушно Міна стиснула живіт руками. Темний піджак перестав ворушитися, і розмиті постаті людей завмерли в дивних позах.
Міна вагалася. І приїхала до неї.
Рая випустила з рук пакет і стаканчик, вони мали впасти на вимощену каменем бруківку, але натомість залишилися висіти в повітрі.
Так ось воно як, коли час зупиняється.
Раїса ступила до подруги впритул, обхопила долонями її обличчя, назавжди тепер інше, але від цього ще ближче, ще рідніше.
— Все буде добре.
— Але…
— Не має значення, хто це був. Він буде тільки твій, цей малюк. Ми покажемо йому весь світ…
— Але..
— … і ти навчиш його дарувати кохання, ти зможеш…
— Я не знаю! Не знаю!
— Я знаю! — Рая викрикнула їй прямо в губи, її обличчя раптом втратило фарби, куточки губ опустилися, а лінія рота звузилася до тонкої межі між своїм і давно забутим болем і болем чужим, що пульсує прямо тут. Вона продовжила шаленим шепотом — Мій вибір був іншим, і ця дитина дотепер сниться мені у нічних страхіттях. Вона тягне до мене свої маленькі рученята…
Рая вчепилася в плечі Міни так сильно, що нігті, напевно, залишать сліди. Рая, її легкий метелик Рая зараз не злетів би, навіть якщо його підкинути високо-високо, як повітряного змія. Міні було боляче, але плакала Рая. Не відриваючи від Міни очей, вона тремтіла напружено і беззвучно, на повітряний пломбір її блузки, на кавову пляму капали великі краплі. Сіль, майнуло в Міни, роз’їдає…
— Але як?.. — На світі немає однакових доль. — Як я… зможу?
— Зможеш, — залізно, дзвінко. Впевнено.
Рая відпустила її і зробила крок назад.
Час зітхнув і знову прийняв їх у свої обійми.
Рая озирнулася довкола, ніби чудувалася того життя, що вирувало довкола. Шмигали машини та діти, сміялися підлітки та шаруділи пакети зі смаженими каштанами. Повз них проторохтів тук-тук.
— Не знаю, як, — нарешті відповіла вона, взявши обм’яклу Міну за руку, ніжно й обережно. — Напевно, буде боляче та приємно, легко та складно, смішно та сумно.
Але вже ніколи не буде як раніше.
Вони ще довго стояли застигло, колисаючи одна одну, наповнюючись.Рая подумки відбивалась від своєї пам’яті, яка настирно показувала їй діафільм з одного слайду: понівечене тіло обличчям догори. Просто фото, але й воно смерділо полуничною зубною пастою. Двоюрідного брата Міни замордували до скону якісь невідомі хулігани за два тижні після дня народження Раї. Для цього Раї довелося продати свій тільки що подарований гірський велосипед.
Залишити відповідь