Ще зовсім давно

— Гоша, бачу, ти не в настрої, але може, посидиш із нами?
Вона дивилася, як він порався із посудом, і знову шукала слова. Останнім часом вони мало говорили. Найчастіше вона спостерігала, як він, вмостившись у кутку дивана, переглядав нескінченні новини або читав давно куплені книжки. Коли вона гукала, він підводив голову і слухав те, що їй кортіло розповісти. Іноді вона помічала тінь посмішки, якщо йшлося про її шефа або про те, як Олена розійшлася зі своїм вже котрим залицяльником.
Але не сьогодні. Саша відірвалася від сервірування столу і потерла пальцями лоба над лівою бровою, звідки вистрілював різкий сліпучий біль. У такі моменти Саша ковтала пігулки і шукала затишне темне місце в квартирі, потім довго сиділа, скрючившись. Олена нещодавно телефоном знов запитувала про ці напади.
— Ти зайдеш? — Спитала тоді Саша.
— Звичайно. І завтра, і післязавтра, якщо ти не проти.
 
— Голова знову болить, — сказала, дивлячись на чоловіка. Він підвів голову, позіхнув і попрямував було до глечика з водою, але Саша була ближче.
— Дякую, Гош, я впораюся, — лила воду тоненьким струмком. Він падав у склянку мелодійно, по-музикальному рівно.
За вікном завила сирена, розбиваючи гармонію.
Саша впіймала Гошин погляд.
— В укриття не підемо, — сказала вона, — Олена ось-ось прийде.
 
Подруга вже забігала на каву вчора зранку, але Гоша ще спав, Саша не стала його будити.
— А то перший все з’їсть, ти знаєш, як у нього із солодким, — тільки встигай!
— Саш… це тяжко…
— Звісно, тяжко! Тож ну їх, твоїх бойфрендів. Їж.
Подруга дивилася на неї якусь мить, потім взяла печівку. Саша витягла зім’яту серветку з її пальців і потисла їх.
— Я з тобою, — сказала вона, а Олена закашлялася, — все буде добре. Ну все, кава стигне.
 
Саша осягнула поглядом накритий стіл. Гоша пішов у спальню. Хоча навіть серветки поклав. Дрібниця, але Саша струснула головою і посміхнулася. Вазочка з печивом, шоколад з горіхами і пучок свіжої м’яти до чаю.
Запищав домофон.
— Гош, як захочеш, приєднуйся, — покликнула вона до спальні на шляху до вхідних дверей.
 
— Привіт, Саш, ти як? — Олена почала з порога.
— Ти однією ногою поки що зайшла!
— Вже двома. Ммм, як пахне! Це знов твоє печиво?
— Так, Гошине улюблене, з журавлиною.
Поки Олена знімала взуття, Саша нахилилася і дістала капці, бо теплу підлогу Гоша ще не полагодив.
 
Саша розлила чай і ложкою утрамбувала там листя свіжої м’яти. Подруга принюхалась до чаю, потім до печива, і нарешті влаштувалась на стільці.
— Ти сьогодні в доброму настрої, — зауважила вона, пильно дивлячись на Сашу. — Чур, печиво мені, а шоколад можеш сама з’їсти!
— Шоколад точно мені, — посміхаючись, сказала Саша, — а з печивом, ну, це як пощастить.
— Ти ж його і не їси! А мені раніше ніколи не діставалася ціла вазочка…
Олена схаменулась і різко обірвала себе.
— Так, Гоша завжди вичіпляє ще гаряче, коли я готую. Ніколи не вдається ось так ось… повну вазочку… на стіл, — Сашина усмішка раптом затремтіла, очі її недовірливо вп’ялися в заповнену печивом вазу, невидимо обмацуючи кожну печівку в незайманій гірці.
Олена затрясла головою і стисла губи, ніби намагаючись зібрати розсипані нею слова.
— Саш, я не хотіла… Випадково вирвалося…
— Ні!! Ні-ні-ні-ні-ні! — Саша схопилася і, перекинувши стілець, вибігла до спальні.
Олена рвонулася встати, зупинилася, засмучено цокнувши язиком. Потім опустила голову на долоні і ліктями вперлася в стіл, нервово постукуючи капцями по підлозі.
Через вічність зі спальні вийшла Саша, тримаючи фото в рамці із чорною стрічкою, її погляд блукав вітальнею, столом…
— Давно? — Вона видавила з себе пошепки, — Давно?
Жах, було задушений, вирвався назовні і залив чорним Сашині зазвичай теплі карі очі, втопивши в собі зіниці.
— Півроку, Саш. Вже майже півроку.
Саша дрібно закивала головою як слухняна лялька-собачка, що її торкнутися зверху. Дошкутильгала до столу, поставила на нього рамку, підняла стілець, сіла і одним рухом посунулася ближче. Взяла найвищу в гірці печівку і відкусила половину.
— Ще теплі, — нарешті сказала вона. — Їж.