Це кафе схоже на покинуту бібліотеку в замку чудовиська. У його вічній напівтемряві масивні потерті фотелі з оббивкою із зеленого вельвету відсторонено спостерігають за людською метушнею. З закопченої від камінів стелі широкими тушками павуків звисають лампи. Їм не вистачає лап, але байдуже. Це метафора, а метафори поетичні.
Крісло ховає її фігуру. Вона витягла ноги у витончених червоних туфлях і уперла шпильки у в’язкий коричневий килим. Звісно, він зачепився. Звичайно, кава розлилася. Вона сіпнулася, потім взяла в жменю серветок і одним неквапливим рухом стерла пляму з колготок.
— Вибачте, я вас зачепив.
Вона виглядає з-за спинки і мовчки дивиться на нього. Макіяж невагомий, але очі, відтінені болотяними кольорами меблів та блиском фантасмагоричних світильників, дивляться на нього з безтурботною глибиною. Він не дав маху. Вона чекає.
— Вибачте, — знову сказав він. — Можна я пригощу вас кавою?
Вона не проти.
Він сів по іншу сторону низького кривоногого столика. Офіціант приніс друге меню і важкий канделябр зі свічками, які церемонно і без поспіху запалив.
Вона заглядає у свою майже порожню закатовану часом чашку з-під еспресо. Ясна річ. Він попросив повторити їхні замовлення. Потім дещо розправив плечі. Вона злегка схиляє голову.
— Я зазвичай, — почав він, — не чіпляюся так до незнайомок. Але не зміг пройти повз вас. Здається, ми тут не випадково. Мене звати Олег.
Вона посміхається, але відповідати не квапиться. Це роздратувало, але трошки. Варто було нагадати собі, що мовчазні зазвичай дуже солодко плачуть.
Її бездонний живий погляд компенсує завмерле штучне освітлення. Її рукам не вистачає чашки. Він взяв чашку і перехилився через стіл. Вона слухняно бере її і знову тоне в тіняві крісла. Він трохи почекав, потім почав говорити.
За півгодини вона вже сміється. Він увімкнув незграбність і перевернув каву тепер на себе.
— Я, мабуть, задивився. Як малий!
Ще за чверть він попросив хвилинку і дістав телефон.
— Привіт, — сказав він, сором’язливо посміхнувшись у німу трубку, — ні, якраз дзвоню, щоб перенести. Я зненацька зустрів надзвичайну дівчину. Ммм, ні, вона ще не сказала мені, як її звуть. Та ну тебе, сам ти… Все. Потім, брате.
— Я Віка.
Майже за графіком. Тінь частково ховає її обличчя, але очі уважно вивчають його. Це природньо. Залишалося запропонувати їй подихати повітрям та проводити додому. Де вона мешкає одна. Як завжди, перед такими відповідальними моментами він опустив руку в кишеню і впевнився, що нічого не забув.
— Ви щось шукаєте?
Голос у неї повільний до нудоти, але можна потерпіти заради очей. Він знову здивувався тому, наскільки вони безжурні. Думка про її сльози, чисті, прозорі, смачні на мить ударила йому в голову гарячою хвилею. Давно так його не пробирало.
Він нарешті намацав. Зашморг був на місці.
— Ні, я хвилююся, що ви зараз підете і зникнете, як чудовий сон.
Вона подається вперед, відверто його розглядає. Ну, добре, хоча за цю неповажну поведінку плакатиме довше.
— Зараз ви запропонуєте проводити мене додому, правда? Ви хочете мене спокусити?
Вона посміхається. Тепер це гра у дорослих людей, такий сценарій він теж відпрацьовував. Навіть простіше.
— Не відразу, так цікавіше, правда?
— Безумовно, — вона грайливо підморгує.
— Я розрахуюсь.
***
Її будинок знаходиться біля парку, він вважав, що цей приватний сектор давно мали знести. Навіть був здивований, знайшовши тут таку перлинку. Кілька разів для вигляду запитав, куди повертати. Вона перепрошує за район, але тут затишно.
— Нам ніхто не завадить, — вона довго відчиняє два замки, потім пропускає його вперед.
Він зупинився у вітальні. В очі кинулась м’яка темно-бордова обшивка стін, шкіряний диван, величезне дзеркало у важкій позолоченій рамі, а навпроти нього — червона собача будка. З неї стирчить чоловічий торс зі зв’язаними ззаду руками та маскою-кляпом. Тіло не рухається.
Ніжна рука раптом обвиває його плечі, а шию щось коле. Осідаючи на підлогу, він широко розкриває очі і встигає почути крізь незвичну паніку:
— Шшш. З ним стало нудно. З тобою буде цікавіше.
Залишити відповідь