Позавчора у невеликій затишній кав’ярні біля ТЦ, де я періодично п’ю каву, було тісно. Знаєте, як? По периметру вузький стіл довгий буквою “П”, навпроти нього – бармен-стійка, а посередині – довгий масивний дерев’яний стіл, не дуже широкий, але навколо нього теж крихітні табуретки. І нічого такого особливо немає, загалом, у кафешці цій, просто люди приходять працювати. Сидять один від одного на відстані ліктя, кожен із ноутом. Хтось у зумі англійською, хтось кодить, деякі без буків із телефонів якісь питання вирішують, загалом, народ весь зайнятий. Сиджу, наприклад, а зліва чоловік пише код, і періодично підвисає, поки у нього там процеси відбуваються. У нього процеси, а йому нудно, ось він до сусідів і загляда, добре, все як на долоні. Вдруге на нього потрапляю, до речі.
Першого разу він забув про код і безсовісно читав мою незакінчену дитячу книжку. Я пишу, а він читає. Це не те що не за зачиненими дверима, це взагалі анархія, сказали б колеги по цеху, але кава тут смачна, а пам’ять у чувака навряд чи фотографічна. Так і сиділи: я пишу, чогось хмикаю про себе, туди-сюди рукопис скролю, а він читає. Попише код, зависне і до мене в монітор, – там п’ята глава, сцена друга. Потім знову пише, а я в цей час полізла в першу главу, себе перевірити ще раз, краєм ока бачу, – знову підвис, читає. З інтересом. Душа не піднімається його смикнути.
І ось приходжу позавчора, дивлюся, за великим столом – вільне місце. Сідаю. Зліва – мужик цей, побачив, що я сідаю, аж стрепенувся. Думаєте, хоч раз на мене глянув? Одразу мені в монітор. Відкриваю комп і думаю, добре, що у мене є звичка перемикатися з порно-романів (ой, так ладно, всі читали!) на пристойні вкладки перед тим, як комп закрити. Цього разу я прийшла поправити своє нове оповідання. Правити, – це скорочувати. Страждати і скорочувати, скорочувати і ридати, ну, ви зрозуміли.
Правлю, значить, треба знаків 500-600 знести за регламентом, в якийсь момент перечитую і вмент видаляю цілий абзац. І тут ліворуч, знаєте, такий звук, коли ви хірург і допустили завзятого стажера на операцію, а він першим помив руки і побіг за скальпелем. І ось ви вбігаєте за ним в операційну, вже підозрюючи недобре, а він замість апендициту уже якусь ліву кишку відкромсав в пацієнта. У вас було? У мене теж не було, але в нього, може, й було, бо звук, який він видав, — ну, характерний. Типу, йомайо, що ж це робиться!
Неможливо працювати.
Відчула, що починаю дратуватися і несвідомо відвертаю від нього голову праворуч. І застигаю. Там, виявляється, сидить бабуся-квіточка. Акуратна, суха і маленька, як гном у великій пухнастій шапці. На столику біля неї – недопита чашка кави, поряд у блюдечку – шматочок медовика, в руках – книжка, щось із сучасного. За цим великим столом, серед усіх цих компів, навушників, павербанків, телефонних розмов та конференцій вона сидить і безтурботно читає. Я її відразу зафоткала крадькома, в карусельці можете глянути.
І так мені стало затишно і славно, дивлюся на неї, посміхаюся, чолов’яга зліва забутий. Дивлюсь і дивлюся на неї, не намилуюся.
Тут вона, не повертаючи голови, очима так раз – на мене! А я дивлюся на неї та посміхаюся на весь рот. Біля мене комп, телефон в павербанку, у вухах – навушники. Вона раптом усміхнулася, як дитині, мовляв, грай у свої іграшки, дай почитати. І знову до книжки.
Ну, а я що, – обернулася до бука і далі правлю і скорочую, але вже натхненно. Може, колись хтось із моєю книжкою так сяде, посеред хаосу…
Бабуся, ти класна, з наступаючими тебе святами!
Залишити відповідь