Павлік любив льодяники на паличці, це був єдиний смаколик, що він куштував. Батько інколи давав йому їх долизати, але тоді мама була ще жива.
Палена карамель, маленькі півники червоного кольору. Одного разу батько взяв Павліка з собою. Вони йшли повз цирку, і біля входу продавалися ті самі півники – маленькі червоні та великі білі. Павлік спитав, чому батько ніколи не приносить йому білих півників. Батько не відповів, але того вечора в тій підворітті, звідки він зазвичай повертався з тумаками, але при грошах, якийсь великий здоровань сказав йому, що на нього вже ніхто не хоче ставити. Вдома батько накинувся на Павліка з кулаками: «Ось тобі білі півники, подобається? Треба було червоні їсти! Зрозумів, песеня?»
На ранок одне око в Павліка не бачило, а правий бік опух. Увечері батько знову бив його, згадуючи льодяники. І наступного дня, і після…
Якось Павлік опритомнів у лікарні, у палаті чергував поліцейський. Батька Павлік більше не бачив.
Павло Васильович мав звичку вечорами гуляти з собакою і смоктати льодяники. Сьогодні вони йшли до бомжацької халупи, з якої вчора долинав плач. Підійшовши ближче, Павло витяг з рота льодяник і голосно запитав:
— Є хто?
З халупи виліз смердючий мужик, позаду нього чулося дитяче скиглення.
— Фас, — сказав Павло.
Хвилини за три забрав пса. Нахилився, відігнув пальцем край шкіри і занурив льодяник у ще пульсуючу плоть. Потім глянув на льодяник на світло ліхтаря, посміхнувся і облизав.
— Виходь, півнику, — покликав він. — Далі буде.
Залишити відповідь