Вона стояла з чашкою подвійного еспресо в руках і дивилась у вікно на кампус. Краків. Коли дочка переїхала п’ять років тому, вона почала казати, що Польща – тепла. То й добре, думалось. Відвідини Кракова на різдвяні свята кожного року були сповнені подарунків, кави, усіляких дрібничок на ярмарках. Тоді Марина обережно питала, чи потрібна допомога, бо ж студентство. І тішилася відмовами, захоплювалася її самостійністю, своєї маленької. Тишком лишала смаколики під її подушкою перед від’їздом до Києва. Того ранку донька подзвонила і наказала негайно збирати речі, бо от якраз зараз у Кракові без мами ніяк. Тому швиденько, бо бомблять, а вона спить, як взагалі можна бути такою безвідповідальною, і хто тут дорослий. Вони гуртожитком вже майже на кордоні, біженці їдуть, треба розвозити. Речі тільки необхідні, брат заїде за півгодини, вони з сім’єю вже зібралися. Бережи себе, мамо, бо ти нам потрібна. Живою.
Вона зробила ковток і глянула на годинник. Ще хвилин десять можна не поспішати. Знов відчула, як того ранку.
Війна?!
Ні! Ні! Нііііі!
Зневіра, розпач, злість, надлом, падіння, боляче. Які, в біса, речі? Тут весь її дім, все, що вона хотіла, як хотіла, її життя, сила, її все. Дві валізи? Це було смішно, напевно. Але залишити тим гадам свої нішеві парфуми вона не змогла. І свою бобину кашеміру, розкішно м’якого, такого домашнього. Марина сновидно продиралась крізь яву, таку зненацька повільну і однобарвну, мовчки озиралася, збирала речі і заїдала дійсність пирогом, що з вечора ще не охолов. Вже в дверях вона мало не втратила себе, її трусило, і вона захлинулася сльозами, щось бурмотіла і плакала знову…
Краків зустрів її наступного дня.
Боже бережи зум. За три тижні її супервізор з Києва приперла Марину до спинки стільця і почала давати їй віртуальних ляпасів. Роботи прірва, фахівців не вистачає, треба працювати, а вона сидить і нюнить, хоча в неї досвід роботи з травмою ще з чотирнадцятого. Чи не в галоп вони промчали по ПТСР, тривожним станам і почали продиратися крізь почуття провини і безсилля. Коли ляпаси нарешті стали відчутними, її професійна частина трохи прийшла до тями. Супервізор почала рекомендувати її біженцям в Кракові, а дочка виборола мамі робоче місце в університетському кампусі. Терапія відволікала і запокоювала, навіть прогулятися вулицями міста було нема коли. Та й не моглося щось розгледіти Кракових дахів і розкуштувати його обваржанки.
Годинник на руках завібрував.
Марина розправила плечі і зайняла робоче місце. Вмикнулася у конференцію спочатку без відео.
На екрані з’явилося обличчя жінки її віку. Вона тримала обома руками кружку і робила часті великі ковтки. Марина розглядала її кілька секунд. Великі очі, красиві, лайтовий макіяж як і минулого разу, намагається виглядати розслабленою, але звичайно, що ні.
Волосся розпущене, охопило щоки з двох боків, рукава пухнастої водолазки натягнуті аж до середини пальців, кружку тримає між собою і екраном. Ну, ок.
— Світлано, доброго дня!
— Доброго, Марина, дякую, що знайшли час. Бо раз на два тижні щось мені мало, я хочу з цим якось впоратися, розумієте, і мені треба частіше. Бо розриває.
— Я вас розумію. Звичайно, це добре, що ви можете трохи відійти від себе і намагаєтесь аналізувати, що з вами коїться. Минулого разу ми говорили про вашу тривожність і те, що під час таких подій це абсолютно природно. Ми з вами вирішили, що ви будете намагатися відчути кожний момент протягом дня, щоб тримати зв’язок з реальністю.
— Так, і це працює. Спочатку було важко, але от деякі штуки прям допомагають. Коли заварюю улюблений чай, читаю книжки. Малювати пробувала.
— Це ж чудово, хіба ні?
— Так. Так…
— Є ще щось, так? Про всяк випадок хочу нагадати вам, що я тут для того, щоб вас вислухати. Ви зараз відчуваєте себе в безпеці?
— Так, з вами дуже комфортно і спокійно. Просто…
— Не поспішайте, я почекаю.
— Хух, це прям якась магічна фраза, дякую. Зараз. Пфф, зараз, хвилинку.
Марина мовчала. Інколи їй хотілося обійняти своїх клієнтів, качати їх на руках, як дітей. Її супервізор жартувала, що на підробіток можна відкрити дитячий садок для дорослих, там хоч обніматися можна не на шкоду, а на користь професійній репутації.
Можна було. Колись там, давно.
Світлана ковтнула з кружки, потримала її ще трохи, акуратно відставила і зробила глибокий вдох, видих. Вдивилася в екран.
— Це у вас там колокольня сбоку у вікні? Якісь дивні верхівки.
— Ні, це кампус Ягелонського університету, тут мені допомогли знайти місце для роботи.
— Красивий, напевно. Я, знаєте… пам’ятаєте, я говорила, що чоловік в армії?
— Так. Звісно.
— Я вам розповідала, що його забрали одразу. Бачте, це не зовсім так. Це зовсім не так… Фууух, щось важко.
— Я бачу, що вам важко. Давайте розбиратися разом. Я з вами.
— Так, я… я розумію, просто… Зараз. Я точно знаю, що хочу сказати, просто хочу, для мене це важливо, щоб ви зрозуміли правильно. Так. Значить, пам’ятаєте, я казала, що навіть не очікувала ту війну? І новини не читала, нічого, просто відбивалася від друзів, навіть смішно мені було, що хтось переймається.
— Так, ви говорили.
— Ну, так от це неправда. Ми з чоловіком про це говорили, він говорив до мене. — Тобто, ви обговорювали, що це може статися?
— Я не хотіла слухати, але він прямо цю тему скрізь тулив, щодалі, то більше. Він взагалі військовий!
— Он як… То ви…
— Так! Я знала, блін, про цю війну, знала, що імовірність дуже висока, він говорив зі
мною увесь час, а я….
— … а ви не хотіли слухати. І тепер…
— Це я винна! Бо не слухала, не вірила…
Світлана вибурснула сльозами, схопила кружку, серветки. Потім знову кружку. Не пила, поставила, закрила мокре обличчя рукавами светра, потім прихопила волосся, переклала із за вуха. Її плечі тряслись, вона зло і відверто ридала. Марина дивилася на неї. В одну мить екран між ними став тонкішим, мов непевний лід. Вона дивилася на Світлану, що здригалася від ридань, і відчувала, як хвилі замкненої всередині бурі випробовують її на міцність.
— Це так боляче, це нестерпно, бо б-блін, я чути не хотіла, ні слухати, я відверталася, ніби…
— … ніби нічого не станеться.
— І так багато хто відвертався з моїх знайомих, не одна я така! А він говорив, що як
почнеться, то змушений буде піти, бо для нього немає інакшого. Але ж то все
розмови були, і в новинах я не сиділа, бо…
— Бо не хотіла. Ви не хотіли це знати.
— Так! Це була якась не моя реальність, розумієте? Бо, ну не могло такого бути!
— Так.
— І я на позитиві намагалася бути, бо як це, якщо думати, що ось-ось війна буде, то як,
ну, як це жити? Я відверталася від цього.
— Бо якщо ми відвертаємося, то наче і нема там нічого.
— Так, хоча це тупо, я знаю, але… І в ніч перед цим клятим двадцять четвертим я ще
співала і готувала. Це зараз мені так смішно і так безглуздо звучить, як я вам
розповідаю. Я, блін, готувала…
— Шарлотку.
Свєта спинилася на мить, шмаркнула носом.
— Так, тобто ні, я желє робила, вишневе… І він висів у телефоні, а я думала, що він там
чатиться з кимось із дружбанів…
— … і не злізає з телефона, а ви готуєте желє і думаєте, що завтра зранку ще купа
роботи, домашні справи, і ніби все йде як йшло.
— Так, саме так, ви наче там були. І знаєте…
— І хочеш побути з ним разом, і розповідаєш, як у тебе справі на роботі.
— Прямо в яблучко! І вечір такий здається затишний, і..
— І думаєш, що дістанеш ту шарлотку… желє з духовки зранку, ще теплу, і можна буде
поснідати разом, бо це так цінно, і яка там війна!
— Так… і зранку, коли загриміло, я підскочила, і ми розуміли, що треба збирати речі,
мої речі! Бо він, виявляться, був зібраний, він зібраний був, розумієте? Він просто ту
сумку потай він мене…
— Зібрав! І дістав, просто дістав той рюкзак спакований, і ти розумієш, що він
насправді знав, що це не просто балачки, а ти дурна, ти така дурна, бо тільки ти
нічого не второпала!
— Ну, я… Марино, а як…
— І ти ходиш по дому, збираєш ті речі, ті тупі парфуми і той дурний кашемір, а він сидить і дивиться, і дивиться, і цей вираз у його очах, і ти намагаєшся не ревіти, бо ти ж доросла жінка, тобі треба бути в купі завжди, а в той момент ще більше, і ти знаєш, що хоч один із вас має залишитися живим для доньки, і ти маєш поїхати, і запихуєш собі рота тією ще теплою шарлоткою, і збираєш ту валізу, і знаєш, що він піде, він все одно піде туди, де його можуть вбити, він вибирає ту кляту війну, а не тебе! І це найтупіша в світі думка, і ти це знаєш, і виниш себе за це, але він все одно вибирає не тебе! І сама його присутність стає гучнішою за вибухи, що ти чуєш, і ти ненавидиш його за це, ненавидиш!
Марина замовкла, зуби стисла так сильно, що закололо в очах. Чи то обпікала її власна безсила лють, що стікала потоками у неї по щоках? В тиші вона чула хрип свого серця. Дві секунди, десять. Пів хвилини. Вони заклякли по обидві сторони екрану, що майже розчинився в просторі і часі.
— І кохаєш його так сильно, — прошепотіла Світлана ледь чутно.
— Вибачте, Світлано, — вичавила нарешті із себе Марина. — Вочевидь, я не можу
вам допомогти. Я змушена перервати нашу зустріч. Оплачувати не потрібно.
— Але…
Марина перервала дзвінок.
***
Останні тижні були надтяжкими. Врешті решт, вона залишила собі в терапії тільки сімейні пари, в основному ті, з якими працювала ще до війни. Сесії з її власним психологом тривали наразі два рази на тиждень, але діяли тільки як тимчасове заспокійливе. Новини з фронту не давали їй нормально спати, дихалося важко, ніби на діафрагму хтось постійно тиснув долонею.
«як ти?»
«нарешті, ти відповіла. дякую, я в нормі. дуже скучив»
«так»
***
Вона стояла з чашкою подвійного еспресо в руках і дивилась у вікно на кампус. Дощ нещадно поливав двір, але студенти, що спізнювалися, бігли навпростець через калюжі. Сьогодні у Марини була всього одна консультація, потім треба йти додому, може, медитація, може, вкритися плєдом і читати, читати…
Двері за її спиною відчинили тихо, але вона обернулася на нерішучі кроки і остовпіла: на порозі стояла Світлана в легкій куртці, мокра з голови до ніг. Однією рукою вона тримала величезний пухкий паперовий пакет, а в іншій була підставка з двома стаканами кави.
— Вибачте, я тут… може, вип’ємо разом кави? Я приїхала вчора, бо… розумієте, може, воно покращає, якщо, ну… разом?
Коли вони допили каву і доїли всю сдобу з пакету, то знали одна про іншу майже все, що потрібно. Потім довго гуляли по кампусу, і говорили, говорили…
Наступного дня Марина вперше побачила старе місто Кракова. Вони йшли серед усміхнених людей, студентів і ні, скрізь палало життя.
— До речі, я тобі прийшлю рахунок за консультацію, — хитро примружилася Свєта.
— Так я і знала, що це не просто так! Хоча б кава і булки були безкоштовні?
Свєткін сміх випорснув наче фонтан, вкриваючи їх обох кольоровими дзвіночками, розфарбував всі дахи і затанцював на гірляндах вуличних кафе. Дахи в Кракові виявилися кольору помаранча з шоколадом, а обваржанки смакували маком і карамеллю. Повітря пахло сподіванням.
Залишити відповідь